Часом заходив до читальні „Просвіти”, що була тоді на третьому поверсі, в камяниці на розі вулиці Братської і Ринку, там, де тепер банк, подібно, як і на місці Кіяка нині банк. Скрізь банки.
— Також їх висадило кудись аж на банти — нарікав. — Сидять там, як кури на вишці. Дух чоловікові зіпре, заки видрапається туди.
Але брав по два сходи нараз, бо вмів ходити скоро.
Читальня мала три покої. У першім збіралися підурядники, возні, листоноші, тощо. Читали часописи, грали в шахи або в „айнундцванціґ”.
Другий — найбільший, був призначений для еліти: парох, його сотрудник, москвофіл, директор пошти, начальник землемірного уряду та інші.
У третім — темнім покою, стояли шафи з книжками. Була там також буцім то якась канцелярія товариства.
Стефаник сідав у першім покою, між возними й листоношами. Любив з ними побалакати й пожартувати. Це основи нашої суспільности, казав. І вони його цінили й шанували.
Перед десятою годиною товариство це розходилося, щоб не платити „шпери”. І тоді в „панцкім” покою засідала чвірка до тарока. Двох братів Левицьких, архітект Филимон, і молодший — Омелян, тоді мабуть судовий авскультант, чи практикант, а пізніше, хоробрий сотник нашої армії, що згинув, обороняючи Карпат, грали дуже завзято. Перечилися голосно й кричали. Стефаник у карти не грав, сідав коло них і договорював, докидав, так сказати, до ватри дров і — тішився.
