заходив. Стефаник дуже любив слухати промов цього знаменитого соціялістичного бесідника.
Ходив до уїжджальні під Капуцинами й мене тягнув з собою. Неакустична саля, море голов, задуха, Дашинський промовляє. Юрба — інструмент, він грає на нім по мистецьки. Юрба хвилюється, кричить і разом із тим росте сила слова ретора. Юрба, як буря гуготить, Дашинського слова падуть, як громи.
— Алежбо писок має — казав, виходячи Стефаник.
До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізвище. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого риґорозу.
Не зривався з ліжка, Шміґер робив снідання, а по сніданку курили папіроски й розмовляли, або Шміґер читав щось, хочби й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом і злобні замітки.
Так можна їх було і в 11-ій годині застати. Заки зібралися — скінчилася в церкві відправа. Але пригадую собі, що по смерти мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на Гроби і святкував по всім приписам традиції, яку ми пильно зберігали.
