дівано відїхав, попрощавшися з гадкою стати лікарем.
Але звязків ми й дальше не зривали. Листувалися. Та оба не скорі були до листів. Хіба щось дуже важного випало.
Стефаник і листи писав так, як свої оповідання. Ще коротше і ще звязкіше, просто якимсь телєґрафічним стилем, без вступів і закінчень, без принятих епістолярних прикрас[1]. Навіть просив так, якби приказував. І чим дальше, тим менше любив писати. На його книжках, що присилав мені, було тільки: „Дорогому Богданови — Василь”. І на тім кінець.
Із зустрічей поза Краковом пригадую собі наш побут у Микуличині, у новій великій віллі О. Галайчука. Був там тоді пансіон, уже не знаю чий, якоїсь нашої установи. Провадив цей пансіон М. Ґ., молодий, енерґійний, веселий пан, усе дуже елєґантно
- ↑ На доказ подаю вірну копію листа до одного нашого дуже заслуженого й шановного фінансового потентата, Стецева 27/6 906.
Можна собі уявити, яке небажане вражіння зробив цей сухий, в імперативнім тоні видержаний лист на такого поважаного адресата! Він мені цей лист прислав з докором, якого то я йому клієнта представив („ВП. Пане После!“)ВП. Пане После! Просіть Ви листом тов-о… аби воно мені почекало з екзекуциєю мого вексля до 1. серпня с. р. Тоді я все поплачу. Шкода, аби я платив кошта екзекуції.
Ви хоть і гніваєтеся на мене, а таки добре мині зробіть. З глубоким поважанєм
В. Стефаник.
