ґранатами розбитої хати, поторощених ялиць перед вікнами і брата з товаришами-старшинами, на зруйнованім ґанку.
Їхав я через Мінхен, Нірнберґ і Вірцбурґ до Відня. Там мав побути деякий час, побачитися з ким слід й податися далі через Львів над Липу.
Скрізь по великих містах треба було переривати їзду й голоситися до військових команд. При тій нагоді оглянув я у Мінхені обі Пінакотеки і музей Шака, а в Нірнберґ старе місто і замок.
У Баварії не було ще такої біди, як у Надренщині. Як показалося військову карту їзди й Offener Ordre то давали на обід зупу, вепрову печеню й велику шклянку знаменитого баварського пива.
Але у Відні, ого! пропали ті часи!
Памятаю, приїхав я до Відня опівночі. На двірці чекали на мене, мій шваґер — Роман П. і первий брат, Анатоль Л. До міста йшли ми пішки, бо не було ані авт, ні фіякрів. По дорозі бачив я людей, що сиділи, або лежали на хідниках, перед крамницями.
— А це що таке? — питаю.
— То у вас там, у Вецлярі, ще такого нема?
— Ні, — кажу, — нема.
— Це жінки й доньки чекають, щоб ранком, як відчинять крамниці, бути ближче дверей і дістати хліба чи чого там.
— Чого спішитися? Мають картки.
— Картки то є, але як розберуть хліб, то карток їсти не будеш. Тут тепер, хто пізно приходить, той сам собі шкодить.
