Переночував я у шваґра П. і вранці, коло 11. години, пішов до парляменту, щоб побачитися з нашими послами, а між ними й зі Стефаником, бо чув, що він також у Відні і приходить на засідання парляменту.
Грецька святиня, при віденськім Рінґу, стояла все така гарна, як колись, коли я ще попри неї ходив до університету. Зверху ніраз не видно було, що її основи дрижать і хитаються.
Аж усередині почувалося, що тут уже не так, як було перед трьома роками. Захиталася рівновага між доосередним і відосередним тяготінням і кожної хвилини могло все полетіти коміть головою.
Була спека й посли сиділи або лежали собі, буцім безпечно й безжурно на шкірою вистелюваних лавках у коридорах, довкола салі.
А за стіною йшли наради.
Парлямент, ніби віз, пущений згори, котився вниз останками свого розгону.
Ніхто й не цікавився, хто так і що таке балака. Аж як почулися голоси: Daschinski spricht! Daschinski spricht! — посли зривалися з місць і бігли слухати.
Я стояв біля Стефаника в дверах і також слухав. Пригадався мені колишній Краків, „уїзджальня” під Капуцинами й палкі, вогнисті промови Дашинського, яких я так само колись слухав як тепер, стоячи біля Стефаника. Але вражіння було не те. І промовцеві й слухачам бракло того молодечого палу, якого нічим і ніяк не заступиш. І часи були не ті.
