Дашинський скінчив, оплески, і саля опустіла.
Почав хтось другий промовляти, але його слухало лиш кількох найближчих партійних товаришів.
Саля пусткою позіхала.
В кульоарах обступили мене знайомі. Льоньо Цегельський та інші.
— Ну що там? кажіть!
— Кажіть ви, бо що я вам про табор наших полонених можу сказати? Хіба те, що і ми й полонені дурно не сидимо.
Почалася обміна гадок і вражінь. Одні й другі не були надійні. Не знаю, чи тому, що я був утомлений далекою дорогою і кількома місяцями недоїдання й недосиплювання у Вецлярі, чи що нараз побачив так багато знайомих і почув стільки нових для мене вісток, досить, що здавалося мені, немов то підлога у кульоарах дрижить і мармурові стовпи хитаються. Ось, ось, і — впадуть.
— Ходім на обід! — відозвався хтось. — Вже перша година, потім не дістанемо нічого.
І пішли ми до якогось ресторану недалеко від парляменту. Дали нам шматок мяса й мале, тонке пиво і то з протекції, — для послів. (Бодай там цей титул мав ще якесь значіння).
По обіді кажу до Стефаника:
— Ходім до „Уніонки”, побалакаємо собі.
І пішли ми. Власник малої каварні, що знав мене ще зі студентських часів, а потім з 1914 року, коли то я ходив до „Уніонки” на часописи, втішився мною, як не знати ким і щоб виявити свою
