радість, побіг і з буфету приніс та подав мені на тарілці одно трабуко, яке я звичайно курив. Подаючи, дивився, яке вражіння зробить на мене цей дарунок. І ціла каварня дивилася на мене, немов питалася, що то за гість такий великоважний, що його господар аж таким дарунком вітає.
— То у вас може вже й тютюну бракує? — питаюся Василя.
— А тиж гадав, що ні? Все зїдає тая війна, як смок. Але ти, небоже, не журися. Приходи рано до парляменту і я тобі щодня буду давати три посольські трабука, бо як знаєш, я сигарів не курю.
— Все ще папіроски крутиш?
— Крутимо світом, небоже.
— Де мешкаєш?
— Щож він?
— Тяжко хорий.
Весоловський хорує! — я не хотів вірити.
Цей живий, веселий, молодий чоловік, що 1914 р. додавав нам усім віри й надії, що нераз, як прийшов пізно вночі до ресторану, або до каварні зі свого міністерства, в чорнім пальті і в блискучім циліндрі, то все вмів щось таке сказати і так дотепно й цікаво, що в нас новий дух вступав й захмарені наші чола розяснювалися, цей чоловік тепер хорує?!
— І то тяжко, дуже тяжко, — не потішав, а засмучував мене Стефаник. — Навіть не домірковується, в якій він шкірі. Цікавиться усім по-давному. Якось просив мене, щоб я йому щось написав до калєндаря.
