— І ти не відмовив?
— Не міг. Але не знаєш, як мені тяжко писалося. Ще більше паперу збавив, як колись при „Каміннім хресті”.
Я помітив, що Василь уже більше по літературному балакає, хотів питатися, чи свідомо це робить, чи ні, але він сам, випереджуючи моє питання, заговорив про те, що треба нам ломити кордон, не лиш той на ґеоґрафічній карті, але й інший, у мові, в літературі, загалом у житті. Та ще перший раз каявся передімною, що писав діялєктом. Я не відповів нічого, бо не хотілося вести таких теоретичних розмов, а бажалося почути щось про його воєнні переживання. Але він питався про мою жінку, про дітей, хотів знати, як ми живемо і як собі даємо раду, а від розмови про війну втікав.
— Щось ти, небоже, змарнів — казав до мене. — Виглядаєш, як хорт у такого пана, що банкротує. Тримайся! Мусимо якось триматися, бо мус, то великий пан.
Я розказував про наші гаразди, якто ми живемо без цукру й без масла, як нас пятеро дістає раз на тиждень пів кіля мяса, як молоко пють тільки маленькі діти і люди старі, як доньок моїх приводять із ліцею, бо з голоду на годинах мліють.
— Не маєте защо купити? — питає.
— Є защо та нема що — відповідаю.
— От біда. Як було що, то не було защо, а тепер є защо, та, як кажеш, нема що. Бідному все вітер в очі. А тут, у нас, є такі, що їм і перше було добре і тепер ще ліпше. Розживаються на війні. Одні розживаються, а другі сходять на пси, або
