й гинуть. Є повіти, як одна велика рана. Доторкнутися страшно.
Я чекав, що він мені щось більше про тую рану скаже, але Стефаник мовчав, а як він мовчить, то видно, що не хоче казати і не скаже, хочби ти його й просив.
— А що ти гадаєш про майбутнє? — питаю.
— Те, що й ти. Яке нині, таке й завтра. Хібаб нам несподівано щось доброго в руки попалося, як сліпій курці зерно. Але на тоє нема що рахувати, бо спустився дід на мід тай без вечері ляг спати.
Усміхнувся злісно і злобно. Я ту усмішку знав не від нині. Від неї млісно ставало на душі.
— Хитається під нами земля і ми хитаємося та ходимо, як пяні, бо не маємо чого триматися.
— Тримаємося Австрії, — доповідаю.
— Так лєґенда „Тирольців Сходу” rediviva, а тут треба чогось моцного, свого.
— Якоїсь ідеї гадаєш? Вона мабуть і є в кожному з нас.
— Усередині, захована глібоко під серцем, як той біблійний скарб. І загалом кожний з нас зокрема і добрий і недурний, а разом… ет!
І він махнув рукою. Це значило: „Досить, лишім цю тему!”
І за ввесь той час, як я був зі Стефаником у Відні, він ходив, ніби байдужий до всього, то знов буцім лихий на всіх і вся. Ту якусь неприродну байдужність я пояснював собі тим, що він забогато страшного бачив і тепер затулює очі, щоб забути, задурманити себе. Іноді навіть у якусь не-
