природну веселість попадає, ніби тішиться, що вирвався з кігтів біди. Ходить до опери, бавиться, жартує. А знов сердиться і злісно дивиться на людей, бо вони, на його гадку, багато дечого роблять не так, якслід. Він не сердився вголос, не кричав і не вибухав гнівом, як вулькан, а лиш своїм гірким, зїдливим словом кусав їх безпощадно.
Раз у якійсь великій каварні, коло віденського розкішного ратуша, коли серед наших послів ішла розмова на одну із важливих, актуальних тем, він сидів і буцім байдуже переглядав „Leipziger Illustrierte Zeitung“. Аж нараз, як не „пустить віца”, та такого гострого й масного, що всім, ніби долонею губи затулив. Ціле товариство замовкло, а по хвилині кожний кричав: „Zahlen“, брав капелюх і йшов геть.
Я цей Стефаниківський дотеп памятаю до нині, але написати його не можу, так, як не всі Пушкінові вірші можна друкувати.
Тільки, як зібралося невеличке, але любе для нього товариство, Стефаник ставав таким, як був колись у Кракові. Не байдужним і студеним, і не гнівним і гірким, а людиною живою, дотепною і жартовливою.
Пригадую собі, що любив посидіти з покійним професором Дністрянським та з його дружиною. На нього казав, що то „голова і характер!”, а її називав, „хоч куди молодичка!”. Але не міг витримати, щоб і її часом словом, мов шпилькою не вколоти, хоч і не боляче.
Таку вже вдачу мав.
