задимлене, замрячене, тьмаве, ніби це не дійсність, а якийсь довгий, хоробливий сон.
Аж в Еґер, на двірці, у вестибулю, я очуняв. Дивлюся: на столі стоїть австрійський фельдфебель і кричить: „Хто більше має при собі як тільки то й тільки срібних корон і більше, ніж заручиновий перстень та обручку, нехай зголоситься, бо така то і така за те кара!”
Я глянув на свої пальці, на золотий годинник з ланцюшком, пригадав собі, що й у подорожній валізці маю дещо і в портфелю також, і аж мене гарячий піт облив.
Але якось вийшов я щасливо і з тої халепи, нічого в мене не відібрали і я щасливо добився до Вецляру. А там, у таборі, почав наново нашу стару роботу. За тою роботою забув я і про недавню свою гостину у Відні і про свого приятеля Стефаника.
Післав я йому одну-другу листівку таким самим телєґрафічним стилем, як він писав, а листів не посилав, бо знав, що й він до них не скорий та що листи ті часто-густо пропадають, бо їх перечитують на цензурі. Та що було й писати? Того, що собі чоловік думав, не вільно, а що було вільно, те не було цікаве.
Написав до мене Василь кілька слів з приводу моїх 50 уродин, я йому кількома словами відповів і знову тихо. Кожний з нас мав свою журу і власні клопоти, не було часу на листування.
Аж узимі 1925 р. вертаюся до краю. У Кракові, на пероні, бачу свого знайомого і свояка, На-
