вроцького. Втішився я, бо це був перший свій чоловік, якого я в краю побачив. А він мені ще й дає в дарунку Стефаникову „Землю”.
Їду до Борислава, до шваґра Ліщинського, і по дорозі читаю. Прочитав „Синів” і мурашки побігли по спині. Тремчу цілий, як у пропасниці й заспокоїтися не можу. Не входжу в подробиці, не приглядаюся до форми, лише бачу нашу землю, нашого хлопа і його велике горе. Страшно стає на душі. Якийсь голос говорить: „Бачиш, що тут діялося, а тебе не було… Ти втік… Кажеш, що дурно не сидів, дуриш себе. Землі триматися треба, бо як відірвемося від неї, то буде і їй зле без нас і нам недобре без неї”.
Щойно за Перемишлем заспокоївся я трохи і став думати над тим, чи змінився Стефаник, як письменник, чи ні.
Трохи так, а трохи ні.
Змінився, бо змінилися часи. Не ті теми, що перше. Нове горе, нові струни в душі поетовій торкнуло… Україна… Того слова перше у Стефаникових творах не було. І не було такого патріотизму, як у „Синах”. Але дар аналізування людської душі, міць слова й мистецтво форми залишилися такі, як були колись. Лиш не у всіх творах, що ввійшли до збірки „Земля”. В деяких нема вже того почуття мистецької міри, що перше… Нерви.
А всеж загальне вражіння — сила! Сила, що бере читача в полон, приневолює його забути про все, а бачити лише тих людей і лише той шматок світа, що він йому кладе перед очі, і — серце.
