вими лавочками, а в саді така трава висока, як на оболонях, і росиста яка!
Буде погода. А як ти їхав з Великодних свят, то трава щойно прозябала, бо весна була пізня й зимнувата, а тепер бач, як гарно кругом. Стоїш, мов причарований і не знаєш на що дивитися, пянієш.
Нараз: дзень-дзень! Дзвіночок, ніби мушка бренить. Що за біда! І знов, дзень-дзень.
Сарнятко із дзвіночком на шиї. Таке пещене! Само до тебе біжить, невеличке, як песя. Довірливе, не боїться нікого. Мабуть так мама його розпестила. Мама то вміє! Але, чому вони не сказали мені нічого про тую серну? Мабуть хотіли несподіванку зробити. І зробили. Кладешся на траву, сарнятко біля тебе, дивишся на небо крізь зелене віття вишень і видихуєш із себе інфінітиви й конюнктиви, тропарі й кондаки — всі мудрощі, яких набрався у школі. Так тобі тепер легко, такий ти здоровий і щасливий, що не замінявся би з ніким у світі. По Службі Божій і по обіді, як батько поїхав на друге село до Біща на вечірню, а мама задрімала трохи, береш „Зорю” і знов у садок. Сернятко біжить за тобою: „пі-пі-пі”. Вишукуєш собі що найзатишніше місце, порядкуєш часопис за числами і зачинаєш читати.
Що? Повість Франка „Захар Беркут”.
Читаєш, як то нині сумно в нашій Тухольщині і як колись було. Колись — у 1241 році. Знаєш уже про напади татар і тому тобі не так то важко перенестися гадкою у ті давні часи, коли боярин Тугар
