Вовк дістав від нашого князя Данила Зелемінь і дві розлогі полонини, збудував собі гарний двір і спросив своїх сусідів на бенкет і на лови. З ним поїхала його гарна та смілива донька Мирослава.
А тухольськими ловцями проводив Максим, син Захара Беркута, відомого та поважаного всіми старого тамошнього ґазди.
Вже третий день тривають лови. Набили всякого звіра, тільки медведя ще не вбили. Аж ось і він…
Мимохіть озираєшся, але медведя нема. Тільки сернятко притулилося до тебе. Заспокоєний читаєш далі. Читаєш, як боярин Тугар Вовк розчерепив своєю сокирою голову тухольського медведя і як гордо казав до Максима, що вовк, невелика звірюка, а всеж може мірятися силою з тухольським медведем.
„Бо тухольські медведі дурні, — відповів бояринові Максим, — одинцем ходять, а якби вони трималися гуртом — то не дало би їм ради навіть ціле стадо вовків“.
Кладеш журнал на траву і роздумуєш над тими словами, ніби їх не Максим року Божого 1241 сказав, а хтось тепер тобі говорить. Хочеш їх розуміти, зясувати, оформити в гадку, в ідею, але якось не йде. Мимохіть очі твої блукають по вузьких нивах на горбі, що знімається по другім боці річки й по великих графських лісах, бігають по стріхах курних хат аж до високих двірських коминів, блукають по ріці, що перепливає величезний панський став, а весною і восени заливає поля
