і городи хлопські, — бачиш те все, але чуєш, що сказати того, що чуєш, ані написати не вмів би.
Горб над селом, що на нім стоїть церква, немалий, а за ним, за церквою другий — ще вищий, скали торчать, дубовий ліс шумить, як шумів за часів нападів татарських і тобі здається, що в тім лісі і Тугар Вовк і Максим Беркут і Мирослава і ті медведі, на яких вони полюють.
Батько був деякий час у стрийських горах священником, розказував про Зелемінь і Тухлю, про шлях, що ним проходили татари і тому повість Франка про боротьбу тухольців з боярином княжим і з навалою татарською ще ближча тобі і ще більш зрозуміла. Ти не читаєш її, а просто переживаєш кожний момент, що його закріпив поет на папері. Очі горять, в голові шумить буцім ти в гарячці. Не чуєш, як тебе кличуть, як шукають за тобою по обійстю та по городі. Очуняв аж тоді, як побачив маму. Гнівну і втішену нараз. Встаєш засоромлений і винуватий, ховаєш „Зорю” поза себе.
— Не ховай, не ховай, бо я вже здалеку бачила, що ти читаєш. Але що то за спосіб! Ми його привезли на свята, щоб собі відпочив, а він читає!
— То така гарна повість, мамо. Я читав „Робінзона Крузо” і „Робінзона Швайцарського”, і „Духа пущі, і „Розбишаків на ріці Міссісіпі”, але це ще краще, інше, цікавіше.
— Бо своє, сину, бо своє. Але дай мені тую нещасливу „Зорю”, бо я боюся, що ти й завтра цілий день прокуняєш над нею. Давай!
