|
ЗНАЙОМІСТЬ ПЕРЕД СТАТУЕТКОЮ ШОПЕНА |
Кінець вересня, але так тепло, як не було і в літі.
Листя ще й не гадає облітати.
Краківські плянти зелені і прибрані квітками. Навіть пальм ще з них не позабирали.
Година друга зполудня. Той час, коли люди обідають, або сплять по обіді, або йдуть до каварень на чорну каву й на ґазети.
Плянти опустіли. Так добре тепер тут сидіти. Нема копотів і не треба кланятися комусь що хвилини.
Сидимо зі Стефаником на лавці перед статуеткою Шопена й балакаємо. Горобці підстрибують нам аж до ніг і чекають, чи не кинемо їм що їсти. Але, що ми можемо їм дати? Стефаник мешкає на „кавалєрці”, а я — соломяний вдовець, бо жінка лишилася ще у батька й мами в Коломиї.
— От-от і зачнуть у нас картофлі копати — починає Стефаник, і тим одним реченням вириває мене з Кракова й переносить на схід…
Білі гуси на жовтих плахтах стерні, зелені
