смуги озимого збіжжя, людські хребти зігнуті в дугу над корчами картоплі, а діти порозпалювали вогні і сивий дим снується по полях. Якби хто хмари відривав від неба й кидав ними на землю. Примикаю повіки й ніби чую запах того сільського диму.
Стефаник вириває мене з задуми.
— Поповичі мають сентимент до села, правда?
— Як там інші, не знаю, але я — то так. Особливо весною, коли в нас орють і сіють, такий мене тоді неспокій обгортає, що місця собі знайти не можу. Йшов би геть кудись.
— Атавізм, небоже, психіка хліборобська. А ось, бачиш? Іде один такий молодий польський інтеліґент, що також село любить і про хлопів пише. Хлопський письменник.
Я глянув і побачив, як від Барбакану наближувався молодий чоловік: стрункий і худощавий, дуже елєґантно вбраний так, що назва хлопського письменника, якою його обдарував Стефаник, скидалася дещо на глум. Довгий сірий шлюсрок, чорна, фантазійно вивязана краватка, в одній руці капелюх-панама й рукавиці, у другій паличка. Хід легкий, ніби безжурний.
Побачив Стефаника і прискорив ходи.
Звіталися, а тоді Стефаник познайомив нас: „Владислав Оркан — польський поет і новеліст — а це Богдан Лепкий, український письменник.”
Оркан кріпко стиснув мою руку, не офіційно та холодно, а якось спочутливо і по дружньому.
