Почувалося, що ті долоні будуть зустрічатися часто й кривди собі не зроблять.
Я глянув на Оркана й побачив чорні, дуже живі очі, вірлиний ніс, буйну, схвильовану чуприну й невеличку борідку в клин. Непевна усмішка на вузьких, дещо затиснених устах. Ціла поява якась то незвичайна, ніби не тутешня. Щось італійського і щось гуцульського в обличчі і в рухах того чоловіка.
— Сідайте! — запрошував його Стефаник. — Чого маємо стояти?
— Дякую, лавка дуже горяча. Сонце палить, краще ходім де в холодок.
— Хібаж тут нема холодку? Каштани кидають тінь.
— Так, так, але у Шміда краще, або в Завера, або в іншого жида.[1]
І усміхнувся. Щось із дитини і щось із Мефіста було в тій його усмішці незясованій.
І голос мав дивний, свій — орканівський. Раз притишений аж до шепоту, то знов повний, як спів. Балакав з хлопська, по подгалянському, але дивно якось умів звязувати питоменности своєї говірки з надбаннями літературної, мистецької мови. Приємно було його слухати.
Дві говірки, Стефаникова покутська й Орканова подгалянська, зустрічалися зі собою. Гарний дует.
— Як маємо йти, то ходім, — сказав Стефаник і ми подалися до каварні Шміда, де були силь-
- ↑ U inkszego żyda.
