було слухати його й ненаслухатися. Потрясав чорною, схвильованою чуприною, як гривою, очі йому горіли і по його обличчі бігала та несамовита невинно-хитра усмішка, шо нагадувала дитину і Мефіста.
Не був це оповідач-сміхун, що дотепами пописується у каварні, забавляючи невибагливе товариство. У його оповіданнях завсіди скривалася якась то глибша думка, якесь помічення схоплене з іншої точки, ніж та, з якої ми привикли дивитись на село і на його справи. Нагадував старого ґазду фільософа, на перший погляд буцім такого собі звичайного і покірного, а поправді богатішого духом і більше освідомленого від неодного пана з міста.
І про що Оркан не балакав би, про ліси й пасовиська, про загальне голосування, про сойм і парлямент, чи про складне польсько-українське питання, він усе якусь цікаву гадку кинув і ніколи не зійшов з позиції правди та справедливости, ніколи не переставав бути справжнім освіченим чоловіком, гуманістом.
І якже було не любити Оркана!
Міста і його культури він не легковажив. Знав, як багато поступ завдячує містам. Але „міщухів” не любив, а над так званою середньою верствою, над урядовцями, учителями, тощо, милосердився. Казав, що вони за марні й малі гроші
