ли мені винесуть юзину[1]. Шевченкові також тринайцятий рік минав, як він пас ягнята за селом. А пізніше — академія, розголос, освічене товариство петербурське і — вязниця, заслання, цинґа й передчасна смерть. Невжеж можна знати, яка нас доля чекає?
Зпоза голих, копястих гір, викочувався червоний, непривітний місяць.
Рано по сніданню пішли ми пройтися. Недалеко й зайшли, полягали під якимсь нужденним корчем, дивилися і думали. Корчі стояли рідко і були подібні до тих, що їх Сеґантіні малював. Повикручувані, несамовиті, як на образі „Недобрі мачухи”. Навіть вітер не мав охоти гратися з ними, тягнути їх за зелену чуприну і сміятися, тільки лягав у придолинках і позіхав. Колиб тут сосни росли та ялиці, скільки шуму було б, скільки пташиного співу і реву звірів. А так — що!
— Колись тут — говорив сумно Оркан — ліси росли непролазні, древле (drzewiej) тут ґотури гуготіли, ревіли олені й медведі, а лісові панни, викупані в потоці, забігали аж сюди і розкішно вигрівалися до сонця. А тепер?
|
Pustka i spokój… Białych pniaków rzędy |
- ↑ Юзина, Jause, підвечірок. Заголовок одної з Орканових новель.
