Лежу й відпочиваю по кількох годинах шкільної науки. Аж дзвонить хтось. Відчиняю двері — Оркан.
Ніхто не знає, як я втішився ним. Ніби молодість свою побачив. А він:
— Збирайся і ходи!
— Щось такого! Посидь трохи з нами. Побалакаємо.
— Не можу. Авто надолині чекає.
— То відправимо авто.
— Але в авті Франек.
— Який Франек?
— А який би? Новіцький[1].
Не було ради. Взяв я капелюх, іду.
Привиталися ми з Новіцьким і їдемо на Страдом, поміж жиди.
— А тиж де? — питаюся Оркана.
— Тихо будь. Побачиш.
Приїхали ми до якоїсь старої винарні, що мабуть ще часи давньої Польщі памятала.
Шабасівка, вуджені гусячі ніжки і пляшка старого вина.
Нефальшований венґжин — рекомендував Оркан. — Випємо за твій поворот до краю. І за нашу дружбу, що її навіть війна не змінила. Бачиш, є щось тривкого на світі.
Розбалакався Оркан, як колись. Про все, лише не про війну. Про неї й слухати не хотів. Мав її
- ↑ Францішек Новіцкі, дуже талановитий, хоч не дуже відомий польський поет, якого Оркан високо цінив; тоді вже старший чоловік.
