шию, не дивлячись на те, що саме того дня один із краківських часописів не дуже то прихильно сиґналізував мій приїзд.
— Но, випємо за нашу зустріч ненадійну, але житнівку, одну чисту житнівку.
Випили, закусили, розбалакалися. Не захоплювався війною. Казав, що інакше уявляв собі тую велику паню. Їхав з королівства і нарікав, що там дивляться на них, не так, як він собі гадав. Де, де, де!
Я питався про наших спільних знайомих. Казав, що і їх війна змінила так, що і не пізнаєш. Мало хто лишився таким, як був.
Але він, Оркан, не змінився на волос. Все той самий, що був. Сердечний, щирий, повний фантазії Оркан-поет.
А потім знов кілька довгих, предовгих літ. І два-три листи, писані тим самим рівним, чистим, старанним письмом орканівським. І дух у них той самий, що був колись за наших молодих літ.
Аж вернувся я з жінкою до Кракова. Син і старша донька лишилися на студіях у Празі, молодша поїхала до шваґра Ліщинського в Бориславі, ми з жінкою мешкаємо в однім покою при гамірній вулиці Старовісльній.
І знову осінь, знов тепле, гарне пополудне і знов навіть та сама година, як ми вперше стрінулися з Орканом на плянтах.
