бо з університету на Братську вулицю кілька кроків.
Раз якось не міг я бути, так просив тодішнього свого ученика, Юліяна Березовського, щоб зайшов до Оркана й довідався, як йому.
Останній раз пішов я до нього удвійку з артистом-малярем Дамяном Горняткевичем.
Та про цей вечір краще й не казати. Сумно і прикро було. Все рвалося, все котилося вниз і спинити не було сили.
Але заходжу у два, чи в три дні пізніше — Оркана нема. Поїхав до Поремби. Богу дякувати — гадаю собі — мабуть поправився, коли поїхав.
І не йду кілька днів.
Але щось мені спокою не дає. Треба заглянути, може вже вернувся.
Скінчив я виклад і не йду, а біжу. Господи! Які ж ті сходи високі і прикрі, як на Говерлю! Задихався і дух мені спирає.
Вже я на третім поверсі, ще тільки один закрут, аж нараз відчиняються двері від Орканового мешкання і репортер Створа як фурія просто на мене летить. Мало мене зі сходів не струтив:
— Оркан помер! — крикнув і побіг.
А мене, якби хто косою підтяв. Почорніло в очах, не знаю, що з собою робити. Вхопився я поруччя, думки в голові чорними птахами бються. Треба б піти, а чую, що не можу. І не пішов.
Аж на другий день вибрався, бо мусів.
