рад був моїм залицянням до літератури, бо хотів мене бачити малярем.
І тепер, коли мене застав при лектурі „З вершин і низин”, зацікавився, що то я таке читаю. Перелистував книжку і спитався як вона мені подобається. Я відповів, що дуже.
— А чому?
— Бо якась інша, ніж ті, що я читав.
— Якто інша?
— А так, що теми нові і новий вірш. Він не співає, а говорить. Часом слова падуть, як молот на ковало.
Батько усміхнувся.
— Можливо. Фра́нко[1], син коваля. А „Панські жарти” ти вже прочитав?
— Ще ні. Не було коли. Франкові вірші важко читати. Над кожним треба подумати зокрема.
— Авжеж, що треба, — притакнув батько і став читати „Панські жарти”.
Забув про орудку в місті і читав, читав, поки тітка не покликала нас до вечері.
— Від часів Шевченкового „Кобзаря” таких творів ми не мали — сказав, віддаючи мені книжку.
„Панські жарти” зацікавили батька ще й тому, що подія, яка лягла в основу тієї поеми, збулася в Ялинковатім, у глухій закутині стрийських гір, у тім самім Ялинковатім, де батько якийсь час
- ↑ Ми тоді наголошували Фра́нко не Франко́, як тепер. Пізніше мав я нагоду балакати в Бориславі зі свояками великого поета і вони також називали себе Фра́нко, не Франко́.
