ближчих собі людей, там все хтось дістав якусь цікаву вістку з краю, там щось нового почулося з життя нашої віденської кольонії. А дотого прочитали ми нове „Діло” й невіджалувану Лукичеву „Зорю”.
Отож у тій „Зорі” стали появлятися невеличкі, чудові віршики:
Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може в тім осміянім
Суть твого життя.
Або:
Я не жялуюсь на тебе, доле:
Добре ти мене вела, мов мати,
Таж де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати.
То знов:
Розвійтеся з вітром, листочки зівялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Тоді ще поезія не була царівною прогнаною з рідного краю, тоді ще люди мали вухо й серце для щирих і гарних віршів. А ці вірші були найщиріші і найкращі в світі, такі гарні, що, казав би ти, нічого гарнішого й бути не може.
