лессу. Цей, нині такий поважний і поважаний учений, не во гнів йому кажучи, іноді в неділю по обіді, коли ректор семинарії в шлюсроку і циліндрі виходив зі старих мурів свого заведення, horribile dictum — „шкартував”. Їхали ми удвійку до Пратеру, щоб подивитися на зелену мураву й захлиснутися, я — ілюзією Жукова, а він — своїх коханих Ходович. Поблукавши по зелених левадах Пратеру, заходили ми до каварні Чарди і там, при шклянці малого пива та при тарілці невеликого ґуляшу, насолоджувалися знаменитою циганською музикою, чардашами та угорськими рапсодіями Ліста.
То знов іншої неділі (якщо можна було „шкартнути”), ішли на світову музично-театральну виставу, — також у Пратері, в тамошній величезній „Ротунді”. Бо і якже було не йти! Таж там бачилося, мов на долоні, музичний розвиток усіх країв і народів від найдавніших часів аж до тепер. Були там чудові портрети великих музик, співаків і акторів, їхні інструменти та рукописи, у ґабльотах висіли костюми та реквізити всіх більших театрів, а крім того улаштованих було декілька сцен із найславніших світових опер.
Хочби там довелося стрінути и самого ректора та вилетіти з „буди”, ми мусіли йти!
Алє бачу, що струм молодечих споминів пориває мене і відносить геть від теми… Завертай, Федю!
До семинарії я забігав кожної днини пополудні, мов до касина. Там стрічав своїх і чимраз
