— Новий? Молодий? Ні, це вияв чуття людини, що пережила багато і добре собі справу здає зі своїх переживань. Цеж ціла тиха драма, що збулася в душі непересічної одиниці. Не бачите того? Коли би це був молодий, невідомий дотепер поет, то він незабаром навіть Гайного заткнув би за пояс. Був би це не звичайний поет, а ґеній[1].
Згодом виявилося, що Петрушевич був догадливіший від нас усіх накупу. Ті вірші писав Франко. Вони й появилися 1896 р. окремою книжечкою з передмовою, де поет каже, що їх герой — „небіжчик”. Розуміється, що ціла та передмова то була літературна видумка, щось ніби ті хмари газові, що ними вповивають себе літаки, щоб їх ворог не бачив. Так хотів заховати себе Франко перед оком читача. Мабуть були такі, що повірили йому, але я до них не належав. „У зівялім листю” побачив я нові риси Франкового літературного обличчя, нові осяги його творчого ума. Пригадався великий Ґете, творець „Іфіґенії”, а рівночасно автор чудових ліричних еґотичних архитворів.
- ↑ Новицький, чи там Михайло Петрушевич, дуже високо цінив Гайного, любив його ліричні поезії і перекладав їх, нарікаючи, що вони такі легкі, а так їх тяжко добре перекласти.
