вражала своєю щирою і безпретенсійною повагою. Як похвальний псалом, знімалася вгору. Одно її поганило — бляшаний дах, гордощі ігумена Федоренчука — одна з ознак його скупства. Федоренчук, воюючи з „дятелями”, які „клювали” ґонти і псували покрівлю, казав цинковою бляхою побити церкву. (Який глум долі! Той сам Федоренчук дожив страшного моменту, коли в саме полудне і величава деревляна церква, мабуть найбільша того типу на Україні, і доргоцінний іконостас і ризи церковні, золотом руками королевої Марисєнки ткані, і старі книги, портрети, численні рідкі ритовини, що висіли, мов макати на стінах, все це безцінне добро, свідоцтво нашої високої культури 17. століття, згоріло, як свічка, бо по Службі Божій забули згасити на престолі свічку). Церква була стара, з XVII. століття, чорна, як гебан, а дах був новий, блискучий. Дах не гармонізував зі зрубом. Крім того бережанський бляхар Померанц, хоч дуже був гордий тою роботою, не доріс був до такого завдання: попсував чудові лінії бань і змінив на гірше форму надбанників. Церква ніби присіла під дотиком святотатської руки. На щастя та обнова не зміняла її величавого нутра. Іконостас захоплював і тягнув до себе очі видців не тільки блеском золота і свіжими, ясними колірами мистецьких образів, але і сміливістю своєї загальної архітектури та викінченням подробиць. Ажурові стовпи, на лікоть наперед понагинані соняшники, ніде ніодного зайвого листка — нічого подібного я не бачив. За церквою, поперечно
