„Дай Боже, і вам!” — відповідали. Франко те саме кликав, вимахуючи капелюхом, і мені дивно було, що він вимовляє імя Бога, за такого страшного безбожника ми його тоді мали. Але пізніше переконався я і в Жукові у батька і в Циганах у мого дядька Омеляна Глібовицького, де Франко зі своєю родиною цілі одні вакації перебув, що він зі своєю безбожністю людям в очі не ліз. Навпаки, шанував те, в що інші вірили, ходив до церкви і радо ставав у крилосі, бо знав „відправу”, як добрий „дяк”, а головна річ, цікавився старими богослужебними книжками. Любив ловити рибу, а може ще більше любив виловлювати старі, цінні книги із хвиль забуття. Про те мав я нагоду переконатися в Краснопущі.
Не знаю чому, але мені дуже хотілося, щоб Франка скрізь гарно гостили, і я боявся, що краснопущецький ігумен, старий, нереформований василіянин, Федоренчук, відомий дивак і відлюдок, не прийме його гостинно, а то ще чого доброго і в манастир не впустить, як прославленого атеїста. Але нічого подібного не було. Федоренчук вийшов до воріт, щоправда, неголений, заялозений, у старій „обстріпаній” рясі, але впустив нас радо в манастир, в якім був „суперіором” над самим собою, бо другого черця там тоді не було.
Краснопущецький манастир стояв між лісами в долині, на просторому, зеленому майдані, ніби схований перед суєтою мірською. Трибанна деревляна церква, того самого типу, що й наша у Жукові, тільки без порівняння більша і вдвоє вища,
