По обіді пішли ми до саду, — оглядати щепи, рожі, кавуни та мельони, а як трохи похолодніє, мали їхати до Краснопущі, до тамошнього славного манастиря. Але мати не хотіла пустити нас без кави. Це був один із канонів жуківського життя, ніде не їхати без „вчесної” кави і нікого з гостей без неї не пускати. А робили каву „стоячу”, на три поверхи: партер — чорна, перший поверх — біла сметанка, а до того домашня, легка, як пух булка. Франко вернувся з проходу в добрім настрою. Сідаючи до тієї кави, сказав звертаючися до мого батька:
— А всеж таки, отче, не вдоволяє мене Устіянович своїми Мойсеями. Побачите, якого я колись напишу.
І написав, але батько вже не побачив. Полєміка залишилася не вирішена, а як полємісти вирішили її „там”, то ми про це не будемо знати.
Для мене вона лишилася як причинок до ґенези одної із тих нечисленних поем, якими слушно може повеличатися наша література, до ґенези Франкового „Мойсея”.
Сонце скочувалося над ліси, як ми двома возами, а властиво одним повозом і одним візком докочувалися до Краснопущі. Їхали ми від сторони Пліхова, вузькою, глибоко в поле врізаною доріжкою так, що крила повозу зачіпали об беріг. Треба було добре дивитися, щоб не надїхав який віз, бо розминутися було б неможливо. Але вози не їхали; люди, ще працювали по полях і ми їх здоровили старосвітським: „Дай Боже, щастя!”
