справжній, вроджений поет, людина з божою іскрою, ширококрилий дух. Вивязалася літературна полєміка, тимбільше цікава, що оба полємісти визначалися незвичайною памяттю і дуже широкою освітою (мій батько знав Шекспіра, Ґетого, Шіллєра напамять, правив, а навіть євангелію читав з памяти, латину й греку так умів, що я пильно оминав розмови на ті теми. Як прочитав кілька томів Ґомого, то в розмові з єзуїтами на їхнє превелике диво цитував з голови цілими сторінками). Яка була память у Франка, то всі ми знаємо. До тієї полєміки др. Чайковський мало мішався, а я слухав побожно і — дивувався, як можна так багато вміти. Встрявати і пхати свої чотирі ґрейцарі туди, де сипалося золото, я попросту не смів.
Прийшла черга на Устіяновичевого „Мойсея”, на образ і на вірш. Батько процитував: „Мертва очам, німа для уха, жене від себе жизні духа” і т. д.
— Невже-ж воно не гарне, не поетичне й не сильне? — питався батько.
— Гарне та неглибоке, — відповів Франко. — Устіянович пише й малює поверху, нічого з глибин душі Мойсея не добуває, не розуміє його траґізму.
І пішла дальше бесіда про біблійного Мойсея. Не міг я надивуватися, що Франко так добре знав Святе Письмо, історію церкви, патристику, тощо, забувалося тоді, що це поет, можна було гадати, що доктор святої теольоґії, тільки не зовсім покірний канонам. Полєміка скінчилася, як звичайно — противники залишилися на своїх позиціях.
