— Бібліотеки ми не маємо, але є трохи старих книжок і всякого „папіря” — відповів ігумен, відчиняючи перед нами другі і треті двері. І дійсно, в одній із келій лежали на підлозі книжки, як снопи на тоці в стодолі. Ніби якийсь велитень приніс їх у вереті і висипав тут.
Франко оживився, очі в нього заблистіли і рідкий гість — усміх, появився на його обличчі. Не зважаючи на пил і на павутиння, розгрібував високу аж до склепіння могилу.
Хто сам не любить книжок, того запалу не зрозуміє.
Мабуть ігумен Федоренчук теж не розумів. Хвилину дивився на нашого бібліофіла, а потім потюпав кудись по квасне молоко, щоб нас угостити.
Як вернувся, Франко вже сидів поміж нами, бо стемнілося, а світла у келії не було. — Колиб знаття, то привезли б свічку зі собою — жалував.
Вдоволений вертався до Жукова. Всеж і в тому ставку зловив мабуть якусь гарну рибу. В Жукові показував нам — але я цього не розумів тоді — що то за ціннощі були.
Здається мені, щось кабалістичного. Не пригадую собі.
Я тоді захоплювався Байроном, Шеллім і Словацьким.
Одне від другого далеке. Для Франка тої віддалі не було.
Він легко та свобідно мандрував по широких просторах знання, перескакуючи з питання на пи-
