свідком того, як др. Вільчинський у Закопанім сильно зацікавився почерком Франкового листа і як він на тій підставі дійшов до дуже цікавих висновків, але це, як то кажуть, окрема тема, якої тут не хочу торкатися.
Та не тільки у „Вістнику” друкував я свої писання. Я посилав їх також до „Діла” і „Руслана” та до інших деяких наших часописів і до альманахів зазбручанських, не зважаючи на політичні ріжниці поміж ними, бо ті ріжниці для мене, що жив здалека від Львова і від інших центрів нашого партійного руху, не мали великої ваги. Я був тільки письменником, не політичним діячем. А всеж „Діло” було мені чомусьто найближчим часописом. Привик до нього від хлопячих літ. На нім, можна сказати, навчився я письма й зацікавився нашою справою. Особливо близьким було воно мені за редакції Белея. З Белеєм познайомився я ще тоді, як був на другім році фільософії і помагав йому порядкувати бібліотеку „Просвіти”. Тимто й тепер уважав я своїм обовязком післати йому час-до-часу якийсь допис, або якийсь свій нарис. Як прийшов зі школи, то в першу чергу хапав за „Діло”, щоб довідатися, що в нас нового.
З „Діла” довідався я також про ювилей Лисенка. Нині думки про цього композитора поділені, але тоді, за моїх молодих літ, він був нашим найбільшим музикою, нашою славою і національними гордощами і нікому навіть до голови не приходило поменшувати цього велитня. Тимто я дуже втішився, коли комітет запросив мене з промовою на ювилейну академію. Ту промову написав
