стя“ вказати. Скільки нового скривалося у тій ліричній драмі, у тонкій аналізі переживань її безталанного героя, як і в формі, якою вони висловлені.
Якби я був мешкав у Львові й заходив до „Централки“, то певно знайшов би був нагоду побалакати з Франком на ту тему, щоб розвіяти мряку, яка поміж нами повисла. Писати було небезпечно, бо Франко мав гостре перо, він був перепрацьований і нервовий. Так та мряка й затьмарювала наше літературне небо. Мені здавалося, що Франко мене чомусьто не любить, а йому могло здаватися, що я його недоцінюю і не шаную в такій мірі, на яку він собі заслужив. „Краківська школа“, — казав іноді з нетаєним докором.
Тимто і здивувався я чимало, коли в „Літ. Наук. Вістнику” появилася його рецензія на мій польський переклад „Слова о полку Ігоревім“. Щоправда, почав її Франко легким докором, що я не переклав нашого архитвору на теперішню нашу мову, лише перевіршував по польськи, але чим дальше, тим прихильніше оцінював мою працю, аж дійшов до того, що назвав цей переклад найкращим з усіх дотеперішніх та ще додав, що в інтерпретації деяких т. зв. темних місць мені вдалося найближче підійти до тексту.
Така прихильна оцінка зпід пера такого вибагливого й гострого критика, яким був Франко, попросту зворушила мене. Хотів я йому по-
