світогляди, від консервативно-клєрикального до крайнє поступового. Але що всі розмовці були людьми високої культури й дорожили добрими формами товариськими, то до різких зударів у розмові не приходило. Кінчилося звичайно тим, що після підвечірку всі приявні переходили з їдальні до „сальону“, покійна тітка, Дарія Глібовицька, сідала до фортепіяну й починався імпровізований, домашній концерт.
За хатою і за городами шуміли широкополі подільські лани, а перед вікнами стояла заслухана величезна липа.
Яка шкода, що ніхто з нас не описав хочби тільки одного такого вечора та не закріпив на папері тих, нераз таких цікавих гадок, тих небуденних вражінь, того своєрідного сільського попівського „симпозіону“. Був би це документ не без вартости для історії української культури. А так… минуло, мов не було, мов хмарка по небі пересунулася і залишився тільки жаль.
Занадто довіряли ми своїй добрій памяті. Гадав собі чоловік, що все, що в голову впаде, ніколи не пропаде і що колись, як треба буде, то кожний момент і кожний образ із усіми подробицями відтвориш. А тепер бачу, що тільки головні зариси, тільки загальні вражіння залишилися, а все інше безповоротно пропало. Жалую, але жаль не поможе.
Мов нині бачу різко зарисоване обличчя дядька Омеляна з чорними, палкими очима, з
