вірлиним носом Глібовичів, то всміхнене добродушно, та гнівно захмурене, готове виявити найтонші почування і найрізкіші докори. Знаменитий бесідник і найкращий проповідник, якого я чув у свому житті, був він неоціненим господарем для любих йому гостей, а разом із тим жорстоким „облечителем“ людей безвартісних і негідних. Було щось у ньому, що нагадувало нашого Іляріона і польського Скаргу, а хвилинами появлялися на тій небуденній постаті також далекі рефлєкси колишніх наших варягів. Незвичайно сміливий, поривав юрбу за собою і міг з нею робити, що хотів.
У політиці був це небажаний противник. Але в хаті своїй, дядько Омелян, був, як кажу, господарем неоціненним. (Тільки одного ще такого господаря знаю, а саме дядькового дядька Миколу Темницького із недалеких від Циган Шидлівців.) У хаті дядька Омеляна гість нудитися не смів. Винятковий оповідач і людина незвичайно дотепна, вмів гостей зворушувати до сліз, або примушував їх сміятися на ціле горло. Що хотів.
Хоч зразковий греко-католицький священник — високо цінив „недовірка“ Франка, а Франко його поважав, чого доказом їхнє листування.
А кругом дядька Омеляна бачу кремезну постать борщівського адвоката й орґанізатора повіту, Михайла Дорундяка, не великомовного, а більше скупченого в собі, але також охотника
