посміятися сердечно. Бачу малого ростом, але великого енерґією Єроніма Калитовського і доктора, лікаря та посла Яросевича з синіми, раз живими, то знов розмріяними очима. Поміж ними, як „не от міра сего”, зарисовується висока стать княгині Тереси, гарна якоюсь винятково достойною красою, гідною кисти найкращих малярів Ренесансу. Всіх їх бачу, але розмов, які вели, не чую. Лиш барва голосу залишилася, лиш поодинокі відірвані слова по стерні моєї уяви, мов осіннє павутиння снуються…
Снуйся, снуйся, нитко павутини…
Зі Щуратом ми тоді, а може роком раніше, але таки там, на тім ріднім для нас обох Поділлі, і познайомилися.
Він був лише „трішки” старший від мене, але ходив до ґімназії у Львові, довше сидів у Відні, навіть мабуть мешкав з Франком, життєвого-студентського тай літературного досвіду мав куди більше від мене. Це вже був письменник, автор „Lux in tenebris lucet“, а мені ще „Стрічки” й не снилися. Я все ще не рішився був, чи триматися палітри, чи хапати за перо. Томуто я й дивився на Щурата з „респектом“, як тоді у нас казали. Але він не дер голови, ми собі навіть тикали й жили у мирній злагоді серед тих шумливих ланів Поділля, які він так любив. Довгими годинами ми блукали по полях між Циганами й Тересіном, любуючися красою неефектовного, але такого багатого в настрої подільського кра-
