євиду. Щурат перекладав „Huttens letzte Tage“ і я мав нагоду переконатися, як він поважно ставився до цього діла. Дбав не тільки про вірність, але й про красу перекладу, а перекладати дзвінкі, мов з бронзи відлиті дистихони Конрада Фердинанда Маєра та ще й зберігати його ріжноманітні, бездоганні рими — нелегка річ.
Від Щурата в питаннях літературної техніки вже тоді можна було чимало навчитися.
То знов їхали ми до недалеких Шидлівців, попри якусь високу могилу, котрої імені вже й не тямлю. А в Шидлівцях зновуж такі „симпозіони“ як у Циганах, тільки в тіснішім, родиннім гуртку. Отець Микола Темницький, товариш мого батька з теольоґії, дивився на мене, як на свого сина. Говіркий, вічно всміхнений і жартовливий, — щоб та з яким смутком до нього приїхав, геть розжене. В Шидлівцях нудитися не вільно! А „тітка Касуня” (з дому Січинська, сестра Миколи Січинського) тільки й жури має, як угостити гостей, хоч ті гості лиш оттакі собі молоді студенти. Огрядна, кароока, весела, справжня українка, не з Поділля, а сказав би ти зподальша, десь аж від Миргороду, зі сторін безсмертного Гоголя.
Коло хати сад, зараз церква, а там село: велике, свідоме й небідне. Селяни мають ниви по цей і по той бік кордону. Через кордон перевозять снопи до своїх стодол. А кордоном Збруч. Не широкий та береги високі. Кордон!
