Цю сторінку схвалено
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ.
Снуйся, снуйся, нитко павутини
По стерни,
Ніби спомин весняної днини
Восени…
Осінь… Пізня… Оповита смутком і журою…
Що ж! Годі літові вічно тривати.
Але й осінь має свої ясні хвилини. Тоді останні цвіти всміхаються до сонця, вітер шумить, нагадує весну, а понад стернями сухими снується павутиння.
Кажеш павучки його прядуть? Куди! Це невидна пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку…
Так якась невідома сила снує нитки споминів з літ давноминулих.
Снує й осотує тебе, мов повивачем дитину. Заки зима вколише до сну.
Осінь… Пізня… Оповита смутком і журою…
А колись так весело було, так сонячно і ясно! Колись, весною.
Пряди, памяте, свою тонку пряжу літові на… Ні, ні! Тихо, не кінчи цих слів!