Цю сторінку схвалено
І так гримають на тебе, що жалости до смутку доливаєш і що курличеш журавлем відлетним.
Запремо смуток на сім спустів у серці і не пустимо його до слова. Хочемо веселими бути, жвавими, моторними, як колись. І, як були ті, що про них вгадуватимемо, хоч їх уже нема.
Запремо смуток на сім спустів у серці…
А може ми забагато про себе нагадали, а замало про них?
Або я знаю? І чи знаєте ви, де межа поміж ними й нами? Як непомітно „вчора” переходить у „нині”, „є” у „нема”, — „хочу” в „байдуже мені”, так зливається твоє „я” з виявом їхніх духових облич.
„Людська душа темінь темная, а своя найтемніша”.
Не будемо поринати в глибінь, згадаємо тільки те, що бачило око і що вухо чуло… Згадаємо, може й нас згадає хтось колись.
