не в силі голосу краса, а в тім, що він тим голосом передавав. Передавав багато, як нефальшована пісня народня. Той сам спосіб орудування звуками й та сама широка скаля чуття без зайвої афектації.
Як хтось увійшов до хати, Франко мовк, або кінчив строфу так тихо, що цікавий мудрий з того не був, а просити, щоб Франко вголос щось заспівав, мабуть ніхто й ніколи не зважився.
В неділю йшов до церкви, таки так: ішов до церкви, ставав у крилосі з дяками, слухав Служби Божої і „науки духовної“. По Службі Божій довго розмовляв з дядьком Омеляном на тему проповіді, але тоді до них ніхто не підходив.
Не бракувало й цікавих, а то й гумористичних моментів з часів побуту Франка в Циганах, але мене там не було, бо я відїхав скоро, а переповідати, що від інших чув, не беруся, бо це вже пригрівана страва. В Циганах лишився з Франками Щурат. Він міг би багато сказати, колиб схотів.
І був би великий жаль, якщо не сказав би. І не тільки про Цигани, але й про побут Франка у Відні.
А може ще за скоро казати?
Ця думка ввесь час тривожила мене, коли я писав оці рядки. Хапала за перо: лиши!
— А невжеж я що злого пишу? — заспокоюю себе.
