Іноді пристаємо. Франко дивиться тоді під ноги.
— Над чим працюєте тепер? — питає.
Я кажу. Не дослухує і ніби з книжки читає джерела до тої статті, про яку я сказав.
А по хвилині.
— Був голосок та позички зїли.
Не розумію, до чого відноситься ця цитата. Питаюся несміло. І Франко розговорюється. Нарікає… Я ухам своїм не вірю. Франко, нарікає? Передімною?
Нарікає, що не має часу писати те, що хотів би. Редакторська робота, повінь усяких корект… Навіть мова… Поправляють його… І знову цитата із Шевченка: „Кругом неправда і неволя…“
— Багато я її зазнав, багато! — і ще раз зупинився.
Я глянув на нього. Невжеж це той самий Франко, що я його бачив на ювилеях? Невжеж це той великий поет, якого портрети висять поруч Шевченка, той гострий полємік, гіркий критик, замкнутий у собі, неприступний чоловік? Невжеж це він?
Хотілося стиснути його руку, так руки він сховав у рукави, хоч не так то й зимно було. І хотілося сказати якесь тепле слово, слово спочуття й потіхи, але сміливости бракувало. Ще чого доброго образиться, обернеться й піде собі геть, а мене лишить на вулиці самого з гірким
