І як звичайно: борідка в клин, на носі цвікер. Часто протирає його. Балакучий, рухливий, хвилини тихо не посидить. Все молодий. Море по коліна. Одним словом — отаман.
Гостить нас бразилійським чаєм. Ґеник, чи хтось з Америки, прислав йому. Китайського, чи там пак російського, не вживає.
— Збавить здоровля. Нерви псує і відбирає сон. А це як лікарство.
І дійсно я пив цей бразилійський чай, як яке недобре лікарство. Не привик. А господареві смакує. Він, як не бразилійський чай, то вигадує якийсь помаранчевий цвіт, щоб не так, як буржуї. Правник і адвокат, а про параґрафи і не згадуй. Кромвель, підпольна Росія, історія польських повстань, до того ще й белєтристика. В це йому грай! Багато винятків із поезій знає й деклямує їх. Поет у житті, хоч веде політичну роботу. Орґанізує „Січі” і передбачує війну.
— А тепер щось на десер, — каже, буцім також і наші думки передбачив. Витягає зі стола ґазетку й подає мені:
— Прочитайте. Я цікавий, що ви скажете на це.
Я прочитав. Несамовитим духом повіяло на мене. Зразу хотілося кричати: „Ні, ні, ні! Так ніхто не пише. Цеж не література, лише вівісекція!”
Але ті короткі, звязкі речення, без одного зайвого слова й ті слова невишукані, звичайні, а такі, що тільки їх і можна було вжити в контексті, непереможною силою тягнули до себе. То
