Вечоріло. Елєктрики не було ще в хаті, а нафтової лямпи я не спішився світити. Сидів у померках і думав. В таку пору хочеться, щоб хтось прийшов та побалакав з тобою.
Нараз дзеленькнув дзвінок. Я відчинив і побачив двох мущин: один був худощавий, русявий, другий досить високий, чорний, з буйною чуприною й невеликою бородою. В тім другім пізнав я Стефаника, якого бачив здалека в Коломиї на ринку.
— Ви Богдан Лепкий? — спитав цей другий.
— Так, — кажу і прошу, щоб зайшли в хату.
— Я Василь Стефаник, а цес то Сафат, лиш не Зінич, а Шміґер, мій приятель — представляється гість.
— Рад пізнати, — відповідаю і прошу, щоб розгостилися.
— Панове курять? — питаю.
— Як є що, то куримо — підсміхається Стефаник.
— Бо я, — кажу — не курю, але папіроски маю.
А він:
— Та воно так: одні мають, але не хочуть, другі хочуть, але не мають, так усе.
Розбалакалися ми. Про те, що там у нас, про наших спільних знайомих, про Львів.
Стефаник не сідав. То ходив, то стоячи балакав. Говорив, так само, як і писав — короткими,
