звязкими реченнями, не літературно, а по сільськи, так, як русівські люди, як його „мама навчила”. Літературна мова спливала по нім, як дощ по парасолі. Але й не чулося, щоб він силкувався не балакати „по панцьки”. Виходило воно в нього якось так природно й щиро. Я змалку дуже любив сільську, хлопську мову. Пригадую собі, що одного вечора навіть не оглянувся, коли з Бережан до Раю забіг, слухаючи, як дві жінки йшли з міста до дому й розмовляли. Так живо, гарно, музикально дзвеніла мова в їх устах.
Таксамо я тепер Стефаника слухав. Це була його індивідуальна мова, не вивчена в школі, не засвоєна з книжок, неподібна до часописної мови. Його власна, з Русова родом, з тамошньої землі, з тамошніх людей.
Іноді відірване слово кинув, то знов такий питайний знак поставив, або викличник, якого ти буцім ніколи й не чув. Голосу не підносив, тримався середнього реєстру, але говорив дуже виразно, — кожне словечко чулося, кожний порух думки в словах і між словами.
Балакаючи, то чоло морщив і хмарився, то всміхався якоюсь дивною, непевною усмішкою, то зпід ока дивиться на тебе, то в очі глядить, буцім хоче зазирнути в душу. Не знаєш, чи вірить тобі, чи недовірює, як хлоп панові з міста.
По годині розмови мені здавалося, що знаю Стефаника здавна, бо якже й не знати автора „Синьої книжечки”? Він і вона — одно.
