Буває, що читаєте якісь твори, а пізніше познайомитеся з їх автором і — що за біда? — це два світи. Ви собі автора цих творів інакше уявляли. А тут, у Стефаника, вам навіть на гадку не але небагато. Кнут Гамсун приємніший… Але ж глядати, як виглядав той Стефаник, що стояв оце перед вами.
— От і книжки маєте, — казав, зупиняючись перед моєю, тоді ще невеличкою бібліотекою. — Федьковича також бачу. Позичете мені колись.
— Дуже радо.
— Чи радо, то не знаю, бо не гадайте собі, що борзо віддам. Як яку книжку люблю, то довго тримаю в себе. А Федьковичеві оповідання, це мій смак. Моцно писав. І знав, що хоче написати. А інші пишуть і не знають. Пани за хлопів говорат. Тай наговорили такого, як кіт наплакав. Покласти це все на долоню, дмухнути тай полетіло би як піре. Не люблю я такого писаня, тих усіх… — тут вичислив декілька імен, яких вже не памятаю… — А Ґлєба Успєнского не маєте?
— Є.
— То добре. І його люблю собі прочитати, але небагато. Кнут Гамсун приємніший… Але ж бо ми засиділися, пізна година, ходім!
У передпокою сказав, звертаючися до мовчазного Шміґера:
— Добре, що приїхав, правда? Будемо мати де зайти. Свій чоловік. А то відколи поїхала Со-
