ма”, або „Від мами чув я”, або „Мама оповідала мені”.
Звичайно приходив, як кажу, під вечір або вечором пізно і поводився у хаті, як свій. Нічого силуваного, ані робленого в його поведінці, ані у веденні розмови не було. І ми з жінкою відплачували йому тим самим добром, поводилися з ним, як зі своїм. Що було, те жінка й подавала на стіл. Сідав на старомодній канапі в їдальні і хвалив собі, що на ній добре сидіти, не так, як у Кіяка, де з канапи торчали пружини, мов ребра в жидівського коня.
— А який білий обрус! Не так, як у Юзефа, де нам дають їсти на паперах. Правда, Сафате?
Сафат притакував і гладив стріпіхаті, неслухняні вуса.
Чистоту Стефаник дуже любив, і в хаті і в біллі, і в одязі. Одяги робив йому панський кравець, по Шуфі найдорожчий у Кракові, Ґрабовський, що мав робітню коло Паону, через дорогу від театру. Одяги носив Стефаник темні, а краватку чорну, готового „мотиля”, щоб не треба вязати, бо казав, що вязання не на його грубі пальці, це бабське діло. На голові чорний, мягкий капелюх. Цілий він ходив чорний, як ніч. Хід мав різкий, трохи тяжкуватий, як подоляк, а не як гуцул-легкохід, але й по ході можна було пізнати його здалека.
У їжі невибагливий, але несмачної страви не їв. Любив голубці, або темні вареники з бульбою і сиром. Називав їх „мамунині пироги”. Та ще, як
