мене, але сам. І тоді вже не біг витатися з моєю жінкою, тільки лишався зі мною.
Одну таку гостину памятаю, буцім це вчора було. Я мешкав тоді вже не на Студентській 1, лиш на Ґроблях ч. 7. коло ґімназії св. Анни. Прийшов скорше зі школи — пишу. Нараз — дзвінок. Відчиняю двері — Стефаник.
Подав руку, повісив капелюх і нічого не каже. Я попросив його до світлиці. Увійшов і замість сісти ходить від кута в кут, туди й назад і ще раз і ще. Я не питався його, що такого сталося, тільки мовчки водив за ним очима.
Ходив так, ходив, аж нараз став і каже до мене:
— Прочитай мені щось із Федьковича.
— Що? — питаю.
— А котресь із його оповідань, хочби „Любу-згубу”.
Я став читати, але так, як він любив, виразно, та без афектації. Він не сів ще й тепер, але звільнював ходу і деколи зупинявся й повторював за мною поодинокі слова й речення, які йому мабуть найбільше подобалися.
— Так… Дякую тобі… Більше не треба… Вже мені лекше… Цес умів писати.
Попрощався і вийшов, не сказавши мені, що його мучило.
Та це бувало рідко. Кілька разів, як мати померла. Про недугу й смерть своєї мами не згадував. Зате згадував її слова: „Бувало каже мені ма-
