Від 1898—1905 рр. зосереджував ся цїлий лїтературний рух коло місячника: „Літературно-науковий Вістник“ редакторами якого були професор львівського унїверситету Михайло Грушевський і славний письменник Іван Франко. Місячник виходив у Львові, тепер перенесено його до Київа.
У сїмдесятих роках появляють ся такі визначні таланти: Михайло Старицький (1840—1904), лїричний поет (із його віршів говорить громадянин Росії 70-их р.) і драматурґ; драматурґи: Марко Кропівницький (1841—1910) і дуже талантовитий Іван Тобілевич (1845—1907); Іван Нечуй Левицький (1838 р.) творець українського роману, добрий знавець відносин на Правобережжі, автор яких 50 повістей і оповідань, Панас Мирний (псевдонїм) найбільший український повістяр-реалїст, незрівнаний мистець слова. На кінець сїмдесятих років припадає початок лїтературної дїяльности найбільшого сучасного українського письменника, Івана Франка (р. 1856), Галичанина родом. Його лїтературна дїяльність дуже ріжнородна: він лїрик („Зівяле листє“, „Із днїв журби“, „Semper tiro“), епік („Панські жарти“, „Мойсей“), новеліст („В потї чола“, „Бориславські оповідання“ і т. д.), драматурґ („Сон князя Святослава“, „Украдене щастє“), повістяр („Захар Беркут“, „Для домашнього огнища“ і т. д.), критик, етноґраф, фільольоґ — він працює на всїх полях і на всїх щасливо. Він добрий знавець відносин у Галичинї і галицькі відносини — се головний сюжет його численних творів. Із минувшини він найбільше займаєть ся передконституціними часами в Галичинї. Іван Франко — се духовий вихованець і ученик Михайла Драгоманова (1841—1895), великого вченого і незвичайно бистрого критика — родом із росийської України, що приневолений обставинами перебував довгий час в Швайцарії, а потім був професором унїверситету в Софії, у Болгарії, і навязав зносини з Галичанами. Він вимагав для лїтератури реалїзму — правди — а передусїм широкого европейського розмаху. Сим самим шляхом пішли у 80 і 90-их роках: Борис Грінченко (1864—1911), лїрик, оповідач, повістяр, драматурґ, етноґраф,
