Вьязень.
Сидить в темниці вьязень самотни́й
І скрізь блукає по́глядом смутни́й:
То по заку́реному, низькому склепінню,
То по стіні, по бру́дному камінню.
Над головою в нього роспустила
Нудьга свої широкі, сиві крила.
А думка рветься в той широкий світ,
Його вкрива тепер весня́ний цвіт....
„Забудь той світ! міцна́ твоя темниця!“
І думка пада, мов підбита птиця.
Не плаче бідний вьязень, не ридає,
Сумни́й, понурий, край вікна сідає.
Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люде йдуть.
Хто йде́, хто йіде, — на темницю гляне.
Холодний погляд! Ох, як серце вьяне!
В темниці тут жива́ душа́ конає,
Ніхто про те не думає, не дбає....
Доро́гою йде́ жінка молода́.
Якаж сумна, убога та бліда́!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Якаж вродлива, гарна, мов картина,
Та безталанная убогая дитина!
Побачив вьязень пару ту й зрадів,
А тілько вид йому як сніг збілів.
Ох, се ж його дружина молодая!
Ох, се ж його дитинонька малая!
„Здоров був, любий!“ — жінка говорила, —
А в голосі йійі сльоза́ бренїла.
